Дві зустрічі, а пам'ять на все життя Відгук Федора Пантова на радіопередачу Василя Федини про творчість Василя Діденка. Прослухав Вашу зворушливу радіоповість і довго-довго після закінчення радіопередачі сидів мовчки, роздумуючи над тим, що почув. Вони, як зірка, спалахують і гаснуть, на превеликий жаль.Це — початок юності і початок творчості молодого поета.Бере дружина миле і смішне Отак, як брала ти колись мене.Та не судилося йому доживати свого віку на рідній землі. Як схо­жі їхні біографії! Ваше слово потрібне мені. Я був за них щиро вдячний. Але все добре обійшлося... Творчість Василя Діденка стоїть на одному шаб­лі з творчістю Василя Симоненка, Василя Стуса, та чомусь у шкільній програмі з української література я не знаходжу його ім'я. Яка несправедливість! — здивувався Діденко. Сумно. Сідай.

Та не все ще загублено, Ваш матеріал безцінний. Розмовляючи з колегами шкіл району, які слухали радіопередачу, я чув від них Шкода, якщо цей матеріал не вийде. Чому б не запропонувати його нашому освітянському тижнеевику „Освіта" чи освітянському журналу „Рідна школа"?

Прочитав я той матеріал, подивився на фото поета, але не опушився так, як після Вашої радіоповісті про Діденка.Якщо зможеш віднайти текст мого виступу за серпень-вересень 58 року по Запорізькому радіо, то пришли його мені. Можливо тому, що Василя я знав особисто.Я віддав йому рукопис нарису „Чемпіон". Пригадую липень 1962 року. Завітав я до редакції „Комсомольця Запоріжжя". А як же записувати вірші в ці довгі зимові ночі?

Зайшов до кімнати, двері якої були відчинені." Дійсно, співуче серце було у Василя Діденка. За столом біля вікна сидів молодий симпатичний юнак.Ось пере-ді мною знімок, на якому група літстудійців.В тих краях і започаткувалися вірші юного степовика.Адже тих віршів я не зберіг ні в пам яті, ні на бумазі. Він усміхнувся мені, як давньому знайомому, і простягнув руку „Діденко, — потім додав, — Василь.Повинен до осені мати гонорар за дві книжки дитячу і дорослу, але поки що мені не дали ні копійки. Що приніс? З повагою. Пиши мені. — Я, правда, тямлюся на поезії, але нічого, — сказав Василь.І ось Ваша радіоповість знову повернула мене до спогадів...Добрий день, Гуляпполе натхненне І чолом вам, любі земляки.

Була обідня перерва. Я спортсмен-льотчик. І льотчик, і студент. Київ, парк Шевченка". Василь налив з графина повну склянку води, взяв з підвіконня шмат хліба і, читаючи списані аркуші, почав їсти. — По-студентському? Бувай здоров, друже.

— запитав я. Україно моя! Україно моя! – Ага, — посміхнувся Василь. Мені раптово стало незручно. А те „потім" — запізнилося... Читав уважно, потім повернувся до мене — Слухай, Федю, непогано. — Та я ж тільки з республіканського чемпіонату з авіаційно­го спорту, — кажу йому. — А що ти там робив? — не зрозумів Василь. — Літав.

— Так ти льотчик? — Ні, — відповів. Міцно тисну руку. — І студент Запорізького педінституту теж. Прости нам усім, Василю, за нашу байдужість! — Цікаво. Васильку! — А отак і встигаю, — кажу Василю. — 3 ранку польоти, а о тринадцятій годині в інституті лекції.Хоча він і був на курс молодший, та бачилися ми мало не щодня.Він умів легко й невимушено знаходити спільну мову з кожним. Ми розговорилися. Не помітили, як пролетіла обідня перерва правда, у журналістів це поняття відносне.Я вже не говорю Про тих, хто залишив в історії культури рідного народу помітний слід.